«Кожен рік 4 січня ми з друзями…» їздимо на рибалку у місця біля Києва, де у людей вкрали береги, луки та майже вкрали річку. Хоч і треба зараз продиратися до свого крижаного острівка свободи крізь паркани та береги з бетону, хоч і друзі сьогодні більш похмурі, ніж завжди, хоч і рибу вже майже знищили, але традиції є традиції. Та й ностальгічні почуття дуже сильні коли старий друже натягує на макитру ту ж армійську шапку з вухами, що і 25 років тому, перекидує через плече дерев'яний ящик та замість поважного науковця стає майже тим самим веселим хлопчиною, що був колись.
За давнєю традицією цей виїзд завжди присвячений щуковкам, тому вирушаємо на пошуки невеличких окунців. Але вони перетворюються на пошуки шматка криги, що може втримати двох отців, що істотно погладшали за чверть сторіччя. Після півторачасової фізкультури пішкарусом обираємо невеличкий півострівок льоду, що тримає, і добре, що окунці були тут як тут, бо часу до сутінок вже залишалося небагато. Який же він красивий, цей окунь, а взимку особливо!
Разом із товарним живцем покльовує боцманський склад, десяток навіть забрав на підсмажити. Але де ж їх ставити ті щуковки, коли по льоду у нормальних місцях може ходити хіба що собака? Згадуємо про невеличкий апендікс недалеко, перевіряємо його, коли йдемо додому – нормально, бугаїв витримає. Також помічаємо, що вже прибув третій учасник фестивалю – ще один бугайчик і взагалі «лєгєндарная лічность». Лєгєнда привезла винятково смачні матусині голубці розміром майже з півбатона кожний, до них ми додали вареники з картоплею, домашній томатний сік та трохи оковитої…
Довгий сон закінчився добрим ранком, на світанку почалось головне дійство виїзду – розставляти щуковки. Десь о восьмій на малу мормишку трохи проклюнув боцманський склад, але швидко замовк. На початку десятої на снасті друзів два рази дзьобнула щука – чи хлопці щось робили не так, чи риба була квола та довго не ковтала, але не взяли. Наступна клювака вже ближче до вечора – тут все було чьотко і півторуха опинилася на льоду. Коли збирали снасті, знайшли ще одну жерлицю, де було розмотано та погризаний живець. Як при цьому флажок залишився на місці і не сповістив про нагле зазіхання зубастої потвори, залишається загадкою…
Два дні минули як мить, збиратися додому було дуже сумно. Колишної душевності не було та й рибалка сталася така собі. Але традиції є традиції, ми самі їх створюємо, і підтримувати чи ні, залежить тільки від нас. Але як підтримуєш, може щось і зміниться на краще
