Хай не вводить в оману трохи депресивний заголовок, адже риболовля з криги (а саме про неї буде вестись мова) в цьому сезоні мені вдалась! І кількісно, і якісно - скаржитись гріх. Особливо, якщо порівнювати з антирекордним попереднім, в якому я й на лід жодного разу не ступив, хоча дуже нетривалий період з ходибельними калюжами був в наявності, ще й загалом спіймав себе на думці, що може, ну її, ту підльодну риболовлю взагалі? Доки мою буремну душу їли ці істотні та важливі сумніви, довбані миші на дачі, в коморі, потроху відгризали кут у м’якого теплого та зручного сідала з улюбленої зимової скрині. Коли навесні 2020-го я виявив цю шкоду, стало зрозуміло: чоботи “Леміго” на гвіздок вішати зарано!
Лід прийшов до нас досить рано - в суворій угоді з календарем морози вдарили 1 грудня, і вже за кілька днів (як завжди) Сумщина та Чернігівщина відзвітували про позитивний айс-краш-тест. За кілька діб хтось вже бігав Воропаєвим, і т.д. Проте я цього року відмовився від перспективи їхати в Осещину чи той-таки Воропаїв, а вирішив “відкритись” біля дачі - дуже люблю водойми півночі Житомирщини, хай скільки вони вбиті у порівнянні з Дніпром і Десною.
Перша риболовля в сезоні відбулась 10 грудня. Точно пригадую, що то був будній день, бо брав відгул, і точно пригадую, що по обіді була страшенна снігова буря, і повернення зледенілою Варшавкою в колоні фур було дуже драматичним, проте далі був закляклий в корках Київ, і вже за годину я сумував за фурами, а додому діставсь майже опівночі. Проте, до цих, безумовно, прикрих подій все було не так вже й погано!
Ночував я в старенькій, але дуже затишній хаті, як прокинувся, то випив тільки кави з бубликами, і прогрівав двигун “Рено”, коли ще було не вельми світло, маючи за намір перевірити секретний ставок, про який мені розповів Сергій Юрійович - його товариш влітку та восени там ловив непоганих окунів на ультралайт. Трохи далеченько від мене - під 50 км, але некритично: у разі прольоту кілька запасних варіантів було. Дорога мені дуже сподобалась - ніколи тут раніше не бував, чимось схоже на Білорусь: скрізь ліс, села рідко, автівок - майже немає. Зупинок робив дві - перший раз, коли проїздив село Старі Вороб’ї (тут за неперевіреною інформацією з села був ставочок з окунем, цікаво було глянути - шо воно таке). Ставочок і справді був: не мікроскопічний, але дуже компактний, проте на ньому вже завзято сидів дядько в тулупі, пильнуючи з-за кошлатих бровів а-ля Briezhnieff за п’ятьма десятками (не рахував, оцінив “на око”) математично ідеально розставлених щуковок, які похмуро тріпотіли яскравими прапорцями на прохолодному вітерці. Я вирішив, що моя присутність тут зайва, і продовжив рух по маршруту. Другу зупинку, за покликом природи, зробив за кілька хвилин до фінішу, у симпатичному березняку, де знайшов дві порхавки та польського, звісно ж, свіжоморожених. Так, рік 2020 був плідний не тільки на віруси…
Ставок виявився чудовий - невеликий, і не маленький, і лід на ньому стояв, дарма що прозорий, як скло, але товщину мав достатню, щоб витримати вагу дорослої людини з амуніцією. Щоправда, далеко від берегу я ходити не ризикнув - на глибині крига помітно тоншала і починала тихенько рипіти, в унісон з деякими, досить інтимними частинами мого тіла… Проте й там, де я собі довбав ополонки - глибини були еталонними: від 1,5 до 2,5 м. Ще однією істотною перевагою водойми була її абсолютна безлюдність, а суворий і мальовничий краєвид півночі Полісся утворював асоціації з класикою вітчизняної ігрової індустрії “S.T.A.L.K.E.R.: The Shadow of Chornobyl”. Єдине чого тут не було - це клювання. Риба ніяк не відреагувала на мої потуги в безмотилці та блешні за півтори години. Врешті-решт я здався, і поїхав на резервну водойму, хай би як не подобалась поточна.
Дорогою я згадував класику від того-таки Сергія Юрійовича - “С Приехалом”, і феєричний перл телевізійного коментатора про те, що “Меріон Джонс фінішувала з величезним гандикапом”. Себто думки про те, щоб закінчити риболовлю і поїхати поспати під теплу грубу в мене з’явились, каюсь, але волю в кулак я все-ж-таки зібрав, і поїхав у відоме для місцевих рибалок село з промовистою назвою Лумля, де було два ставки: менший - прямо біля хат, і більший (я б його визначив, як невелике водосховище) - за околицею. Тут мені доводилось бувати по відкритій воді, здається, тричі, і кожного разу непогано ловився окунь на мікроджиг, часом досить непоганий. Кілька зим планував візит сюди, але все не складалось. За інформацією від місцевих рибалок - більший став працює по першому льоду, і то, не кожен сезон. В моєму ж розумінні, якщо наявні велика водойма і дрібний окунь в кількості, то працювати вони мали б стабільно: з такою думкою і приїхав. Місцина зустріла знайомим симпатичним сосновим гаєм - тут на мене чекали перемерзлі рижики та один білий гриб… Крига, на щастя була, але трохи “бздошніша”, ніж на попередньому місці. Тож ловив я вздовж дамби, приблизно на відстанях 5-30 метрів від урізу води. Далі було вже ніяк ходити. Рибу на безмотилку спіймав майже відразу - це був геть спортивний окунець грамів на 20. Десь такі самі ловились і далі, часом “вистрілюючи” гігантами грамів у 40-50. На жаль, чутки про деградацію водойми підтвердились, проте я був вдячний і цьому дрібному хижаку, що зробив моє крижане відкриття теплим. Особливо приємно те, що більшість з трьох десятків окунців зловив на блешню: снасть яка мені дуже цікава, але назвати себе вправним у ній - відверто не можу.
Так і закінчився цей день, а про дорогу додому я вже писав вище. Наступна риболовля відбулась вже за 3 дні, на Андрія, в компанії двох Микол… Не знаю чи вплинуло це на результат, але вийшов він цілком позитивний
А поїхали ми на один з відомих у широких колах секретних деснянських стариків. Один Микола - такий самий романтик як і я, другий - прагматик і спортсмен, їхав з напарником і півтора кілограмами мотиля… Стартовий “забур” і “закорм” від хлопців виглядав вражаюче - півсотні ополонок “квадратно-гніздовим” методом, різкі, але чіткі і виважені рухи… Коротше, спорт давав серйозний результат і риба ловилась добре. Ми ж, як романтики, зайняли перспективну “зону” на вході в затоку, де був вишуканий рельєф. Ловили в основному на балансири: клював непоганий окунець, і проскакував щупак. Найбільшу зубасту (грамів шістсот, чесне слово! ну добре… п'ятсот) я примудрився витягти на безмотилку, на волосінь діаметром 0.07: це дещо сприяло викиду адреналіну у кров і нервовим жартам на кшталт: “Коля, точно не витягну” і “напевно, це здоровенний окунь”
Коротше, зловили десятки по три з Миколою-романтиком, а що там натягали спортсмени я навіть писати не буду, бо непристойно таке публікувати
Далі була Зима-плюс, про яку писав раніше, і розтягнулась вона більше, як на місяць… Ми вже, грішні, думали повірити у казки про глобальне потепління, як на Водохреща Сіверко згадав про народні прикмети… І вжарив мінусами так, що у всіх беньки повилазили, а я одразу зорієнтувався, і почав готуватись до ще однієї дачної риболовлі на водосховищі, яке замерзає тільки у сильні морози, бо побудоване на лісовій річці з джерельною водою…
В день, коли Владімір Ільїч двинув коні, ми простували разом з “Рено” через ранковий ліс по присипаній сніжком дорозі, під потужні акорди з Kashmir. Підсвідомо я трохи непокоївся за кригу, бо все ж, морози були потужними, але нетривалими, і наприклад, Дніпро в ті дні стояв, але дуже погано, і був придатний для пересування по ньому хіба що чайок, гав чи Феді Андрусенко. Тому прихопив з собою на риболовлю пішню та бур одночасно. Це було правильне рішення - “промоїни” траплялись, проте майже в усі цікаві місця вдалось без проблем потрапити.
Водойма мені цікава з кількох причин: по-перше, тут завжди клює різна риба, крім звичних окуня та плітки. Наприклад, підлящик чи краснопірка. Причому, моя статистика казала про панівну долю підлящиків (місцеві називають їх “ляскур”), трохи рідше клює окунь, плітка - трапляється дуже рідко, навіть краснопірок я зловив тут більше, ніж “червонооких”. Ще одна особливість - в мене ніколи не працювали тут ані блешні, ані балансири, незважаючи на дуже комфортні глибини від 1 до 3 метрів. Тільки безмотилка, бажано - з найтоншими жилками.
Цікаво було й те, чи змінилось тут щось за три роки, які я пропустив. Риболовля показала, що таки змінилось - перше “козирне” місце, де завжди клював “ляскур”, вперто мовчало, натомість навколо скрізь ловився дрібний окунь. Щоб ви розуміли, раніше “смугастий” тут зустрічався локально і траплявся здебільшого крупніший за “спортивний розмір”. Сьогодні ж окунець ловився так добре, що я навіть зміг вимучити двох на балансир, хоча й з превеликими труднощами… Ще однією “новиною” було те, що поміж окунців ловилась така сама дрібна плітка, яка до цього була тут рідкісним явищем. Напевно, все це свідчить про погану історію з популяцією щуки, що й не дивно, зважаючи на кількість “прапорців” на квадратний метр водойми у вихідні дні. Але не будем про сумне. Цієї дрібноти за півдня я наловив штук сімдесят, і добряче від неї втомився, як і від засуджуючих поглядів місцевих, зауважуючих, що рибу я відпускаю. Мені дуже не хотілось йти в “натовп” (десятеро людей, що сиділи на лящовій ямі), але бажання половити “ляскура” перемогло. Клювати почало одразу, і я зауважив, що рибка поводить себе досить потужно, як для своїх 150-200 грамів. І тут згадав про снасть з “медузою”, яка вже кілька років їздила зі мною в скрині, очікуючи на свій зоряний час. Оскільки жилка на ній була трохи товща, вирішив, що це дозволить спокійніше витягати активну рибу. Звісно, як у випадку з будь-якою нерозловленою принадою, були сумніви, але тільки я пришвидшив спокійну “проводку” - відбулось красиве клювання, і всі вони розвіялись. За години півтори я зловив 22 мірні “ляскурі”, при абсолютній відсутності брань у рибалок поруч, і по-сусідськи віддав одному знайомому дядьку десяток гарних рибин. Сподівався, Микола-чудотворець мені простить (пізніше стало зрозуміло, що простив)
За тиждень був трохи нервовий (в основному ходили ланцюжком, поміж “промоїн”) виїзд в канонічній компанії на “Башту”. Віталік показав клас у риболовлі, а також нагодував нас, як завжди, смачно
В принципі, Микола половив теж непогано, тільки ми з Сашком чогось ледве насмикали десятки півтора окунців. Ну, не клювало ж
Далі був лютий з його нереальними снігопадами, і кількома дуже класними виправами на надійно засекречену затоку Десни, де добре клював середній окунець, непогана плітка, і навіть сенсей Лесото на певний час змушений був забути про свій звичний скепсис та монотонні лекції про безперспективність всього, що існує
Зауважу ще, що 90% риб ловилось на безмотилку: в глухозим’я мені не вистачає терпіння на балансир, хоча Микола часом виступав дуже і дуже непогано з цією снастю. Ще й блешень наробив таких, що продавати можна, але він чомусь не хоче, мабуть, забобонний
Родзинкою сезону стала мега-поїздка на Льодяник в товаристві “зубрів” fishing.kiev.ua…. Так, час пливе, форуму вже більше 20 років, але дідько забирай, бувають моменти, коли вдається відмотати роки назад! Майже половину риболовлі я не міг виконати пристойну проводку мормишки, перебуваючи у товаристві В.І.Цетковського та С.Ю.Пічугіна, що мочили так, як зараз не мочать ні в Інтернеті, ні на телебаченні
Втім, вранці-таки примудрився розворушити кілька ополонок балансиром, а по обіді витяг пристойного окунця грамів на 400, на безмотилку з жилкою 0.07. За класифікацією Миколи - “чісто на мастєрствє”! Основне, що можу пригадати про цей день - дуже не хотілось, щоб він закінчився…
Далі був березень, і як ви всі знаєте - дуже холодний березень. І лід ще стояв довго, навіть непристойно довго (Лесото “закрився” за кілька днів до квітня!). Проте, душа бажала вже весни, спінінгу та води, що тече. Тому крижаний сезон мінусів для мене був завершений на цілком мажорній ноті. І, знаєте, щось в тому рішенні було правильне - певної гармонії вдалось сягнути
Чого щиро бажаю і вам, друзі!