[linchuck]

Такі вже часи зараз настали, що на рибалку їздити не можеться та й не дуже хочеться, немає відповідного бажання і настрою... А тому нічого більше не залишається, як час від часу вишукувати в пам'яті приємні і цікаві спогади з минулих років, які змушують трошки посміхнутися і поностальгувати...
От я і вирішив підняти собі настрій і трошки людям розказати щось зі свого досвіду...
Отож, сталося це років з десять тому, якраз на піку рибацького маньякалізму, бо тоді в мене не було сім'ї і працював я за зручним графіком "два через два". Море було по коліно, на риболовлю я їздив в будь-який зручний момент, взимку і влітку, в спеку і в дощ! І це були не просто рибалки, це цілі велосипедні подорожі з розвідкою нових місць і шикарним відпочинком!
Однодумців я не знаходив в той час, але періодично в мене були напарники, які хотіли спробувати свої сили в таких випробуваннях.
Так і тоді, підписався до мене в компанію одногрупник, мій дружбан Антон, пацанчик з Борщагівки, який дуже хотів побачити що таке рибалка... Не допомогли навіть мої вмовляння одуматися і зупинитися, бо планував я зовсім не легку прогулянку, а щось страшне і неймовірне...
Нажаль, він не з тих хлопців, що відступають перед труднощами, тому за декілька днів ми знайшли йому велосипед, я виділив парочку махових вудлищ і поспіхом провів інструктаж з принципу роботи даної апаратури.
Виїжджати планувалося в п'ятницю ввечері, після важкого трудового дня, коли на моєму велосипеді вже було все спаковано - снасті, прикормка, їжа, вода і човен "Чайка" довжиною 210см з двома якорями. Все це добро разом важило близько 30 кг і пересуватися по дорогах було дуже проблематично... Але хто звертає увагу на ті дрібниці?!
План був такий: я з вечора стартую з Ворзеля, підбираю колегу на кінцевій швидкісного трамвая на Окружній і ми разом їдемо на Високу дамбу, ближче до Кийлова, ловити карасика в плавнях! Риболовлі хотіли присвятити весь день, а наступної ночі їхати додому... Амбітно? Ще б пак! І багата уява малювала цікаві вихідні і багатий улов... Але з самого початку все пішло не так!
В реальності, напарник, ще по дорозі тути, як тільки ми під'їхали до Південнного мосту, видав, що він уже не може крутити ці кляті педалі і йому терміново треба лягти на асфальт і відпочити, що він власне і зробив... І робив цю процедуру в подальшому, через кожні п'ять кілометрів...
Очевидно, що з такими перекурами ми їхали години чотири чи п'ять, і під кінець йому вже жити не хотілося, не те що карасиків ловити...
Але мого бажання вистачало на нас обох і я його змусив розпочати те, для чого ми сюди прибули.
Поки я надував нашого човника, Антон трошки подрімав на бетоні, підмостивши під голову курточку. Видно, що йому вже було всеодно де і як спати...
Але я його таки заштовхав в "Чайку", туди ж помістилися і наші снасті та ще й два велосипеди на самому краєчку. Всі, хто нас бачив в той день, голосно сміялися і жартували, але нас це не хвилювало, ми були з головою занурені в процес.
Я вже не пам'ятаю, скільки карасів ми наловили і чи забрали їх додому, але згадую, що до обіду нам набридло це заняття і ми вирішили спробувати вполювати щучку на кружки, які я передбачливо прихопив з собою.
Для цього ми змістилися ближче до протилежного берега, навпроти пляжу в Українці, це і розкинули свій десяток "флажків"
Діло йшло до вечора... Щука не ловилася. Скоро треба було збиратися додому, але дуже хотілося їсти і розім'яти ноги. Було вирішено вийти на острів, той що трошки лівіше, за фарватером, якщо дивитися зі сторони пляжу. Там є з десяток місць, де можна причалити і розбити табір...
Очевидно, що всі ті віконця були зайняті фідеристами з палатками і веселими компаніями, тому нам довелося втиснутися в єдиний вільний прохід, хоч і було там дуже мало місця.
Всі наші речі ми перенесли на плечах, залишилося тільки затягнути човник з велосипедами. І замість того, щоб пришвартувати його на краєчку очерету, я вирішив нахрапом дотягнути його до твердої землі... І от, під час останнього зусилля, почувся характерний звук, після якого наша "Чайка" перетворилася на плоский млинець... Виявляється, гостра педаль велосипеда розрізала оразу два відсіки на лівій стороні!
Ну от і припливли! У Антона одразу почалася паніка... Він почав кидатися фразами типу "Ми тут помремо" або "Мені ж завтра на роботу"...
Та і я трохи почав нервувати... Як добратися до берега самостійно я теж поки не розумів.
Прикинувши, що не можна думати на голодний шлунок, було вирішено спочатку добре поїсти, тоді запити і тільки після цього почати ламати голову, як нам вибиратися...
Слава всім існуючим богам, у наші мізки таки прийшла геніальна ідея - з собою було дві пачки заплаток для велосипедних камер, які лежали в рюкзаку на всяк випадок... Саме з їхньою допомогою, витративши велику кількість часу і нервів ми худо-бідно заліпили ту величезну діру, але чи буде від того результат - розуміння не було.
Накачав. Спускає. Але не критично, можна пробувати. Погнали!
Не знаю, скільки там до берега, але на вскидку так десь кілометра півтора, по човнику видно, що він багато не витримає, тому було вирішено пливти по черзі, періодично підкачуючи спускаючі балони... З телефонами і велосипедами попрощалися заздалегідь, бо шансів було небагато дістатися сухими до берега
Спочатку я перевіз в Українку напарника, а потім повернувся за речами, які були заховані в кущах, маслаючи веслами як божевільний, паралельно натискаючи ногою на грушу насоса...
Мабуть, то таки був наш день, бо в кінцевому результаті ми живі і здорові дісталися до берега, та ще й зберегли всі наші пожитки... Фух! Вибралися! Посміялися самі з себе, прикинули які ми придурки, трошки скупнулися в водах Дніпра і почали збиратися додому, попереду нас очікувала дальня дорога вже по іншій стороні річки...
І все було б нічого, але ми були настільки втомлені від навантажень і відсутності сну, а машини на Старообухівській трасі проїжджали повз так ритмічно і монотонно, що я й сам не зрозумів, як заснув прямо на велосипеді!!! І одразу почав бачити якийсь приємний сон, так наче задрімав в кріслі перед телевізором... Схватився я тільки тоді, як проїхав метрів 50 в режимі "зомбі"!
І як виявилося, весь цей час я крутив педалі настільки рівно по обочині, що напарник, який був за мною, навіть не зрозумів, що я сплю за кермом... Мене одразу кинуло в жар, очі зробилися квадратними! Спати вже зовсім не хотілося. Я не міг повірити, що таке можливо, та й ніхто не вірить, коли я розказую цю історію. Але це правда!
Далі ми вже їхали спокійно і без пригод, але всеж, під'зджаючи до Столичного авторинку Антон сказав, що з нього досить і викликав нам вантажне таксі.
Після цього випадку я рідко став катувати себе подібними марафонами, а напарників і взагалі перестав брати з собою... Зате ми до цього дня згадуємо ту риболовлю, коли зустрічаємося з ним, і жартуємо, що непогано було б повторити...
Мабуть, це все ж краще, ніж банально посидіти з пляшечкою пива на Набережній.
Такі випадки пам'ятаються все життя...
Скоро перемога! Слава Україні!